Радянські прапори, катівні та з’їдені страуси: житель Здвижівки на Київщині розповів про життя в окупації

За час окупації, яка тривала з 25 лютого по 1 квітня 2022 року через село пройшли понад чотири тисячі одиниць ворожої техніки та близько шести тисяч загарбників. Саме тут окупанти складували награбоване майно українців перед тим, як відправити його до білорусі, а потім — до росії.

Попри те, що сама Здвижівка майже не постраждала, мешканці села понад місяць провели в справжньому концтаборі. В окупації опинилися понад 800 жителів села, зокрема близько сотні дітей.

Також у Здвижівці знаходилися сім’ї з Києва, які 24 лютого виїхали зі столиці до родичів, сподіваючись що за містом буде безпечніше. Втім, потрапили з вогню та в полум’я. Після звільнення села тут знайшли закатованими та застреленими в голову двох друзів-ветеранів АТО. Загалом в Здвижівці поліція Київщини виявила тіла 16 вбитих окупантами мирних жителів.

А ще росіяни зарізали та з’їли майже всіх страусів на місцевій фермі. Видали селянам червоні прапори з серпом і молотом, а також «годували» несусвітніми вигадками кремлівської пропаганди. Про це та багато іншого «Вечірньому Києву» розповів мешканець Здвижівки, колишній редактор економічних програм 24 каналу, а нині вчитель історії Юрій Погребняк. В його будинку окупанти влаштували один зі своїх штабів, а господаря вигнали на вулицю.

— Десять років за допомогою родичів і сусідів будував будинок у Здвижівці, — розповідає Погребняк. — За кілька місяців до широкомасштабного вторгнення завершили оздоблювальні роботи. Почував себе задоволеним і щасливим. Уранці їздив маршруткою на роботу в Київ, увечері вертався у село, гуляв у лісі з собакою. Збулася моя давня мрія, жити за містом у мальовничій місцині. Але росіяни повністю зламали моє життя, як і всіх українців.

«ОКУПАНТИ СКИНУЛИ НА СЕЛО З ВЕРТОЛЬОТІВ ДИМОВІ ШАШКИ»

— Ранок 24 лютого 2022 року застав вас удома?

— Так, прокинувся від шуму, наче град бив по даху. Навіть подумати не міг, що це вибухи касетних бомб. А коли в небі з’явилися вертольоти та почали літати ракети, зрозумів, що почалася повномасштабна війна. Повірити в таку дикість було неможливо. Того ж дня, 24 лютого, у нас зникло світло, інтернет, але був газ. Тож можна було хоч їсти зварити.

— А коли в село зайшли перші окупанти?

— Основні колони російських танків і бронетранспортерів пішли на Київ через Здвижівку 25 лютого. Ми з сусідом нарахували понад 500 одиниць техніки. Хоча окупанти для її прикриття скинули з вертольотів на село димові шашки. Здвижівку повністю заволокло димом і було дуже страшно.

Не вірилося, що таку навалу можна подолати. Тільки вони з’явилися, село відразу як вимерло. Всі поховалися по хатах. На страусовій фермі окупанти розташували техніку, влаштували там склад, а під вечір 25 лютого вони почали роз’їжджатися селом і вдиратися до будинків.

Виламували ворота технікою, ставили танки, артилерію на подвір’ї та звідти стріляли. Всі хати ходили ходуном. Цілих вікон майже ні в кого не залишилося. Заявилися окупанти й до мене. Почали стріляти в гору, ламати двері та волати: «Хозяин, выходи». Я відкрив їм двері, й у хату вдерлися двоє росіян з автоматами, почали мене тикати ними у живіт, запитувати, хто я такий.

Сам я родом з Луганщини, тож відповідав їм чистою російською мовою. Перевірили паспорт, потім змусили роздягнутися. Шукали, як вони пояснили, «фашистські» татуювання. Це було огидно й принизливо.

Потім подивилися, що у мене новенька хата, тож сказали забиратися геть, мовляв, вона їм підходить. Росіяни влаштували в моєму будинку один з командних пунктів. На подвір’я заїхала машина з антенами. Я встиг схопити лише «тривожний наплічник». Під конвоєм мене вивели до блок-поста, яких окупанти в селі поставили через кожні 100 метрів, і сказали шукати, де жити.

«ЯКЩО ХТОСЬ ВИХОДИВ НА ВУЛИЦЮ, РОЗСТРІЛЮВАЛИ НА МІСЦІ»

— І куди ви пішли?

— Пішов до свого 76-річного сусіда, якому допомагав свого часу. Але вдома була лише його заплакана дружина. Як виявилося, дідуся заарештували, бо він сфотографував на свій старенький телефон російську техніку. Окупанти це побачили, побили старенького, надягли мішок йому на голову, посадили на бронетранспортер і повезли на допит.

А у будинку сусіда провели обшук, все перевернули та забрали мисливську рушницю, ножі. Я сидів, заспокоював як міг літню жінку. Десь через чотири-п’ять годин її чоловік повернувся. Він йшов з іншого кінця села по морозу побитий у розірваній одежі. Дідуся відпустили, бо фото на його старенькому телефоні вийшли геть розмиті. До того ж він не зміг їх нікому відправити. Інакше його б просто розстріляли.

— Ви залишилися жити у сусідів?

— Так, перші три дні окупації нікого з будинків не випускали. До вікон також було заборонено підходити, інакше відкривали вогонь. Якщо хтось виходив на вулицю, розстрілювали на місці.

Окупанти ходили по селу, шукали ветеранів АТО, щоб «звести з ними рахунки», держслужбовців, учителів, представників сільської влади. Після звільнення Здвижівки в одному з будинків знайшли катівню, куди росіяни звозили людей і розстрілювали. У лісі, який окупанти перерили, мов кроти, влаштовуючи окопи, бліндажі, капоніри, виявили кілька поховань жертв російських загарбників.

Цілий місяць ми з сусідами ховалися у погребі, їли картоплю, консервацію. Свердловина була, але без електрики не працювала, тож ходили по воду ще до одного сусіда, у якого була звичайна криниця. До речі, щоб сходити по воду треба було також брати дозвіл.

Коли людям дозволили виходити з будинків на вулицю, перше, що побачив, як жінка несе зарізану курку своїм сусідам. Ще одна жителька села заколола порося, а м’ясо рознесла по хатах, де були самотні літні люди або маленькі діти. Люди згуртувалися й допомагали один одному.

«ОКУПАНТИ ЗАПУСТИЛИ АВТОБУС НІБИТО ДЛЯ ЕВАКУАЦІЇ СЕЛЯН ДО КИЄВА»

— А селяни намагалися виїхати, були якісь «зелені коридори»?

— Зв’язку з нашими не було, тож не зрозуміло було, куди їхати. Окупанти розповідали, що, мовляв, Київ уже впав, а російські війська вже у Львові. Добре, що у нас був портативний радіоприймач на батарейках, який ми тихенько слухали вечорами. Знали, що і де відбувається насправді.

Любили слухати тодішнього радника Офісу Президента Олексія Арестовича, який виступав як наш психотерапевт, іронічно та заспокійливо все пояснював. Потім ми переповідали новини один одному про те, що наші тримають оборону, що Київ стоїть. Тож усі були впевнені, що ми подолаємо цих покидьків, що вони «не друга армія світу», а перша з мародерства.

У березні декілька десятків сімей зібралися й виїхали колоною машин. Потім були ще кілька груп. Пізніше дізналися, що одну з колон обстріляли. Були вбиті та поранені.

Окупанти організували автобус, який їздив селом і пропонував евакуацію до білорусі. Мовляв, збирайтеся, бо зараз будуть наступати українські «фашисти». Втім жодна людина не погодилася сісти до того автобусу. Тоді загарбники пішли на хитрість. Той самий транспорт почав їздити селом, але вже з табличкою: «На Київ».

Люди відразу зрозуміли, що у столицю їх не повезуть і застерігали один одного не сідати в цей автобус, бо завезуть невідомо куди, що потім ніколи не вернешся.

«РОСІЙСЬКІ СУХПАЙКИ НАВІТЬ СОБАКИ ГИДУВАЛИ ЇСТИ»

— Кремлівські пропагандисти зняли ролик, як «визволителі» роздають гуманітарну допомогу жителям Здвижівки. Що відбувалося насправді?

— Роздали одного разу людям російські сухпайки, які навіть собаки гидували їсти. В комплекті йшли газети та листівки про те, як було добре всім разом жити у СРСР і як «фашистський режим» перетворив Україну на саму зубожілу в Європі країну. А ще роздавали червоні прапори з серпом і молотом, щоб ми їх вивішували на ґанку, але такої дурниці ніхто не робив.

При цьому росіяни були шоковані, що майже у кожному будинку є газ, опалення, каналізація. Коли вони заходили у Здвижівку, то запитували: «Как ваш город называется?». Не вірили, що це звичайне село. Казали, якщо не місто, то райцентр точно, бо, мовляв, у вас асфальтована дорога, яка навіть танки витримує.

Вони дивувались і заздрили, коли заходили в хати й бачили майже у кожного сучасний холодильник, плазмовий телевізор, туалет у приміщенні та гарно вбраних людей. У їхніх головах не вкладалося, що в селі можна жити по-людськи.

— Окупанти якось пояснювали жителям Здвижівки своє вторгнення в Україну чи такими дрібницями не переймалися?

— Росіяни казали, мовляв, не хвилюйтеся, потерпіть три дні. Путін змінить вам президента й все буде добре. Вони розповідали нам, що прийшли захистити «братній народ» від «фашистів». Повторювали, як закликання «путін наше все», бігали по селу та шукали «бандерівців».

При цьому, хто такий Степан Бандера, за що боровся, вони й гадки не мали. Повторювали лише, що він «фашист». Будь-яку іншу інформацію вони не сприймали. «Путін сказав і ми йому віримо», — товкмачили загарбники. При цьому вони справді думали, що українці будуть зустрічати їх, як рятівників хлібом-сіллю. Згодом, правда, зізнавалися, що не очікували такого опору.

Приїздили до нас і російські журналісти. Намагалися брати інтерв’ю у селян. Очікували розповіді про те, як місцеві жителі вдячні росіянам за порятунок. Підходили зазвичай до літніх людей, які, навпаки, вже нічого не боялися, тому прямо казали пропагандистам, що росіяни прийшли не рятувати, а вбивати. А ще посилали окупантів прямим текстом, як наші воїни російський корабель.

Дідусі нагадували їм фразу з радянської пісні «Хотят ли русские войны». Й самі відповідали: «Вони її прагнуть, бо не можуть жити без війни». Коли окупантам намагалися пояснити, яке страшне зло вони роблять, ті відповідали, що росію повинні боятися.

Було враження, що я зіткнувся зовсім з іншим світом, який живе по якімсь своїм, нелюдським, спотвореним правилам, ще й у радянському минулому. Росіяни настільки закодовані путінською пропагандою, що розкодувати їх, здається, вже неможливо.

«ПОВИПИВАЛИ ВСЮ ГОРІЛКУ ТА ПОЧАЛИ МАРОДЕРИТИ»

— А як поводили себе окупанти у Здвижівці?

— Влаштовували постійні пиятики. Коли напивалися, забирали у людей машини, велосипеди, розмальовували літерами V або Z, та їздили селом. Таким чином вони розважалися. З кожним днем поводилися все гірше й гірше.

Половина з окупантів — це були підготовлені військові. Решта загарбників нагадувала безхатченків у обшарпаному одязі. Вони здебільшого стояли на блок-постах, випрошували цигарки та їжу. Також окупанти ходили по домівках міняли пальне на самогонку. Але так було лише на початку вторгнення.

Досить швидко ми почали розуміти, що справи у росіян ідуть зовсім не добре. Наприклад, увечері виїжджала їхня колона у бік Києва, а наступного дня поверталася лише частина. Решта назавжди залишилась лежати в українській землі. Росіяни були злі та пригнічені.

За місяць окупації села обличчя загарбників, які стояли у Здвижівці, змінювалися, мабуть, тричі. Вони зазнавали величезних втрат і були дуже озлоблені. Всю горілку повипивали, магазин розгромили та почали мародерити.

Спочатку ходили вночі та грабували будинки, де не було людей. А потім почали красти серед білого дня, не звертаючи уваги на те, чи є господарі вдома, чи немає. Відбирали у людей городні тачки, вантажили на них телевізори, магнітофони, комп’ютери, пральні машини, праски, каструлі, сковорідки… Під’їжджали «Урали», у які вони складали награбоване. А що вже не влазило у кузов, прив’язували мотузками та вивозили у бік білорусі.

Зовсім безбаштовими були «кадирівці», які зайняли нашу школу. Вони ненавиділи, як українців, так і своїх росіян. В їхніх очах було бажання всіх постріляти та знищити. Багато було в селі й бурятів. Від них також відчувалася ворожість. А коли «взяти Київ за три дні» не вдалося, вони зовсім розлютилися. А скільки на початку було бравості. Ходили по селу справжніми переможцями, зухвалі, до українців ставилися як до бидла.

«ПОЦУПИЛИ ВЕСЬ МІЙ ОДЯГ, НАВІТЬ ТРУСИ»

— Ваш будинок теж пограбували?

— Навіть ниток з голками не залишилось. Коли після втечі окупантів, зайшов на своє подвір’я, перше, що побачив — зламані двері та повалені дерева. В саду в мене під час окупації стояв танк. Під нього загарбники вирили капонір глибиною два метри. Але вони не знали, що у нас у селі високий рівень ґрунтових вод. Тож майже вся їхня ворожа техніка стояла у воді, ржавіла.

Ще два тижні, після звільнення Здвижівки я закопував на подвір’ї всі їхні окопи. В середині будинку все було розтрощено. Окупанти зняли всю сантехніку: крани, унітаз, раковини. Забрали весь мій одяг, навіть труси. Залишили тільки пару шкарпеток, бо вони були з дірками.

В туалет окупанти ходили, куди заманеться, бо забили каналізацію. З моєї машини поцупили акумулятор, набір ключів, запасне колесо… Багато своїх речей селяни потім знаходили в лісі, де окопалися загарбники. Росіяни вигрібали все, що бачили. Тягнули навіть цілі кухонні шафи з посудом усередині. А тікали загарбники так швидко, що кидали зброю та боєприпаси, які потім вивозили сапери.

— Як вважаєте, чому Здвижівка, у якій окупанти влаштували свою базу, майже не постраждала?

— Наші артилеристи настільки влучно били по скупченнях ворожої техніки та складах із пальним, що окупанти були шоковані. Вони ходили по селу перевіряли телефони та погрожували, що розстріляють кожного, хто передає інформацію про їхнє розташування.

Хто як міг у селі, чинив опір окупантам. Ті, хто понад лісом живе, фіксували техніку, потім ішли в бір, шукали місця, де є зв’язок і передавали нашим координати. Окупанти для зв’язку прокладали телефонні дроти, як за часів Першої світової війни, але місцеві їх перерізали.

Один російський молодий зв’язківець навіть ходив, просив селян не псувати кабелі, бо вони, мовляв, уже втомилися кожен день їх лагодити. Він же якось приніс нам шматок смаженої страусятини, щоб ми могли спробувати.

Виявляється вони майже всіх страусів на фермі зарізали та з’їли. Лише двом птахам удалося втекти. Одного страуса я бачив, коли він ходив людськими городами, шукав, що поїсти й селяни його підгодовували.

А ще селом бігали безліч собак, бо багато людей відпустили тварин з ланцюгів, щоб ті врятувалися. Адже окупанти сказали, що постріляють усіх псів, що гавкатимуть. Утім, деяким собакам не пощастило. Буряти їх з’їли…

Якось вранці по селу проїхали танки, блок-пости зникли й настала неймовірна та незвична тиша. А коли першого квітня з’явився перший транспорт з нашими військовими це було таке щастя, що й словами не передати…

Про те, як інше село на Київщині — Мощун жило під час боїв за Київ можна прочитати тут.

Джерело: «Вечірній Київ»